Оксана зав’язала халатик і підійшла до вікна.
На деревах майже не залишилося листя. Вчора ввечері моросив дощ, а вночі підморозило. Холодний і понурий листопад — переддень довгої, безпросвітної зими…
Оксана зітхнула. Туга за вікном, туга в душі. Всі вихідні вона пробуде вдома, сама. Туга…
…Тоді теж був листопад. В обідню перерву Оксана побігла в кафе через дорогу від офісу, де продавали їжу на виніс.
З колегами вони ходили туди почергово. Моросив дощ, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети.
На дорозі не було жодної машини. Оксана сміливо ступила на пішохідний перехід. Вулиця тут тиха, світлофора немає.
Вона не помітила, як із-за рогу вилетів позашляховик. Глухий скрегіт гальмів пролунав прямо біля неї, і вона завмерла, закривши обличчя руками.
— У пекло збираєшся?! — розлючений голос прорізав повітря.
Оксана відвела руки від обличчя і розплющила очі. Біля джипа стояв молодий чоловік, іскри гніву блискали в його темних очах.
— На дорозі треба дивитися! — лаявся він.
Але її вразили не слова, а його вигляд. Високий, у чорному розстібнутому пальто, з рішучим підборіддям, підкресленим стильною борідкою. Очі мрії, які тепер палали незадоволенням.
— Ви вважаєте, що якщо у вас дорога машина, то всі повинні тікати з вашого шляху? Тут немає світлофора, дорога була пуста. Я нічого не порушила. А ось вам варто було зменшити швидкість на повороті — тут ходять люди, — сказала вона.
Чоловік уважно подивився на неї.
— Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, я поїду. Вибачте. — Останнє слово він кинув через плече, вже сідаючи в машину.
Оксану ще довго трясло. Але наступного дня дощу не було. Вона не квапилася, йдучи в кафе. Обережно ступила на «зебру», як раптом ізбоку гримнули двері, і вона відскочила назад на тротуар.
Із припаркованого неподалік джипа вийшов той самий чоловік. Наблизився до неї з усмішкою.
— Боже, знову що? Проїжджайте, я почекаю, — з нервозом сказала вона, відчуваючи, як серце забилося швидше.
— Вибачте. Я вас чекав. Хотів виправити вчорашнє. Можливо, пообідаємо разом? Як компенсація за мій тон і на знак миру. — Він посміхнувся, блиснувши білими зубами.
— Сьогодні нікуди не спішите? — насторожилася Оксана.
Вони сиділи в кафе, і вона забула про все. Але одразу помітила обручку на його пальці. Одружений…
Серце стиснулося. Він виявився юристом, батьком двох доньок.
Запитав її номер і одразу зателефонував, щоб вона зберегла його. «На всяк випадок. Якщо знадобиться юридична допомога».
Оксана не планувала йому дзвонити. Але через день він сам зателефонував і запросив на обід у кафе в іншому районі, де їх ніхто не знав.
— Мене багато хто знає, не хочу пліток, — пояснив він.
Якось так вийшло, що він почав заїжджати до неї додому. Нечасто, завжди несподівано й ненадовго.
А вихідні вона проводила сама, сумуючи за ним. Він одразу сказав, що дружину не покине, дітей обожнює.
«Навіщо тоді ти сюди їздиш?» — хотілося запитати, але вона боялася здатися наївною.
Вона закохалася. І їй вистачало тих дрібниць щастя, які він їй дарував.
Та й досвіду у неї було небагато…
…У вихідний Оксана довго лежала у ліжку. Чому б і ні? Справ немає, прибиратися — не для кого. Все одно весь день сама.
Потім устала, підійшла до вікна, стояла в рожевому халатику, навіть не причесавшись.
Раптом — дзвінок у двері.
Вона здивовано здригнулася і побігла відкривати.
Навіть у дзеркало не глянула.
Двері відчинилися — і вона ахнула.
На порозі стояв Артем. Він увірвався в квартиру, обійняв її, між поцілунками прошепотів: «У мене всього півгодини…»
Коли він пішов, Оксана прийняла душ і знову стояла біля вікна.
Білий іній на траві вже розтанув, асфальт був вологим.
«Ось і все кохання. Знову сама… Прилетів, навіть поговорити не встигли — і зник. Але виділив для мене півгодини у вихідний. Це ж багато, так?» — втішала себе вона.
Оксана схопилася за голову.
«Скільки це ще триватиме? Я довго буду жити від зустрічі до зустрічі, без майбутнього?»
Рано чи пізно він перестане приходити. Думати про це було боляче. Краще першій покінчити з цим, поки не пізно…
Але ж як піти, коли любиш?
На тижні він не зміг приїхати. А у п’ятницю несподівано зателефонував і запросив до ресторану.
«Кохана, я шалено сумував. Маю годину. Чекаю на тебе».
Вона метушилася в офісі, накинула пальто, набрякувала шарф, трохи підфарбувала губи.
— Прикриєш мене? Трохи погано себе почуваю, — сказала вона колежанці Лені.
— Звичайно, — та зрозуміОксана глянула у вікно, усміхнулася й додала: «А можливо, справжнє кохання чекає зовсім не там, куди я завжди дивилася».
